Антон ЗІКОРА, Громадський портал ZaUA.org, 15 квітня 2010

Нещодавно ми знайомили читачів із творчістю гурту «Веселі біоритми» — i треба сказати, і для нас, і для них це стало корисним. Відразу виросла відвідуваність нашого сайту, у свою чергу, кількість прихильників цих фрікових музикантів збільшилася на тисячі. Ми впевнені, що незабаром це стане краплею в океані, тому поспішили зробити з ними інтерв'ю.

Я зідзвонився з фронтменом «Веселих біоритмів» Євгенівановічем — Євгеном Манженко.

Постійне місце його проживання — Кіровоград, зв'язок з яким у Києва налагоджений ще не дуже добре. Тому якщо ми щось не так записали, слухайте їхні пісні — там знайдете всі відповіді.

— Євгенівановіч, розкажи, будь ласка, як і коли все почалося?

— Гурт був створений приблизних два рочки тому. Ми, кілька старих друзів, зібралися якось на набережній Інгулу в нашому місті. Тусовались, пили пиво. І тоді як би між іншим народилася група.

— Що ж вас поєднало?

— Наше місце стоїть на урані, тому нас об'єднують ці уранові вібрації. Мі граємо турбо-шансон і психодел для людей, які живуть в місті.

— Турбо-шансон?

— Так, це такі пісні простої людини місця з властивим цій музиці примітивізмом. А взагалі ми емо-менеджери — емоційні менеджери. Що це значить? Їм дали бонус на роботі — вони радіють. Треба виплачувати кредити в доларах — вони плачуть.

(Взагалі тема культури емо яскраво просліждується в творчості групи, про що свідчить пісня «Емочка»: «Емочка, моя ти дєвочка. Красива і чорна, як сємочка» — ред.).

— Звідки коріння вашої музики?

— Нашe коріння в поп-музиці 60-их років, українській естради 70-их з ямайськими мотивами.

— До речі, що стосується ямайських мотивів, то, на чому ти граєш, дійсно гавайська гітара?

— Так, це гавайська гітара укелеле.

— Чим вона відрізняється від традиційної української?

— Мені здається, вона дуже схожа на українську бандуру, Тільки у неї в сімнадцять разів менше струн. Приблизно. У звичайної гітари шість струн, а у людей п'ять пальців, тому один палець завжди відпочиває.

В укелеле — чотири струни. Вона маленька, її зручно переносити, і тому мені в колективі всі заздрять. Мені настільки заздрили, що другий вокаліст Коля Чікет не витримав, і тепер ще грає на мандоліні. Бо вона теж маленька.

Ось тут Коля Чікет саме грає на ній

— Чим ви займаєтеся у вільний від «Веселих біоритмів» час?

— Кажу ж, всі ми менеджери.

— А для чого тобі такі прикольні окуляри, як у цьому ролику про стюардесу?

— Я людина, яка вже перейшлa тридцятирічній вік. До цього у мене були проблеми молодої людини, зараз у мене проблеми людини середнього віку. Треба подобатися дівчатам, а для цього треба отакі біцепси, отакий прес. Треба бути модним, красивим, але у мене нема такого пресу, немає таких біцепсів. Але є такі модні окуляри, бо я духовний.

— Дівчата на вулицях рідного міста вже впізнають?

— Впізнають. І не тільки в Кіровограді, бо ми регулярно виступаємо по всій Україні. В Києві, Чернігові, Ніжині, Одесі. У клубах, на фестивалях. Зараз будемо виступати на розогриві у ТІКа.

— Погодьтеся, у вас щось є спільне з ТІКом. Той же суржик, якась ностальгія, оспівування провінційності, простоти.

— З мистецької точки зору ми з ТІКом себе не порівнюємо. Мені надихає більш не ТІК, а «Брати Гадюкіни», «Хамерман знищує віруси», «Перкалаба». Хоча наша музика не схожа на «Перкалабу», але думаємо ми в одному напрямку. Правда, якщо говорити про ТІК, то суржик у нас різний, бо ми з різних регіонів України.

— Автор слів пісень завжди ти?

— Так. Всі пісні пишу я. Не тому, що інші не талановиті. Вони талановиті — той ж Коля Чікет, Андрій Денисенко (Нідворай), Вован та Сірожа Штапік. Але у них дуже серйозні пісні, а в концепції цього гурту більш підходять саме мої пісні. Причому всі створюється за сім-десять хвилин. Зараз так: написав, заспівав і вперед, на Ютуб!

— Справжньому таланту не треба великих голлівудських вкладень. Ті ж «Лос-Колорадос» це довели.

— Знаєш, зараз говорять, «до побачення, телебачення». Сьогодні можна виходити на публіку через Інтернет. Якщо раніше треба було їхати у Москву до Аллі Борисівні Пугачової або в Київ до наших мафіозі від музики, то зараз є Інтернет. «Однокласнічкі», «Контактікі», асечка — все для нас.

— Що ви вживаєте?

— Із наркотиків тільки кіровоградську воду. А взагалі у нас суворий сухий закон на репетиціях, на концертах, Хоча, буває, ми вживаємо алкоголь.

— Чи отримували ви якихось серйозних пропозицій від продюсерів?

— Ні, від продюсерів нічого не було. Хоча нічого дивного: ми такі маргінальні, провінційні і взагалі дуже не любимо український шоу-бізнес. Навіть маємо дуже серйозні протестні настрої з цього приводу. Але абсолютно не проти заробити при цьому по мільйону доларів.

— Ну, нормальні, розумні продюсери вдало продають протестні настрої. У того ж Скрябіна є проект «Пающіє труси», а сам він теж попсовий виконавець.

— Ну, про протест я трошки прибрехав. Я виступаю проти речей або побутових, або політичних. Тобто протест проти Табачника — це протестно. Все інше... Я не воюю з якось попосою, мені здається, бореться з попсою той, хто не може робити щось аналогічно популярне.

— У своїй пісні «Immigrant song» ти співаєш: «Понаєду в Києв, понаєду. Зустрічайте нового сосєда». Не хочете «понаєхать» до столиці?

— Як справжній кіровоградець, патріот свого міста ... звичайно, хочу!

— Що в найближчих планах у групи?

— І далі розповсюджувати позитивні вібрації. Спочатку в Кіровоградi, потім — в області, далі — в країні, і, врешті-решт ми побачимо світ. А з локальних планів…

Враховуючи те, що ми ніщеброди і не можемо записати нормальний альбом, то план-мінімум – зробити це!