Анна Кузнєцова, для Кіровоград.proUA.com / 11.11.2010

Ці хлопці виступали у концертному турне групи «ТІК», улюблене місце їхнього відпочинку – «Редиссон Коблєво Біч», а щира правда про життя – пісні про купони та Балашівку.

Знайомтесь: «Веселі Біоритми».

Коля Чікєт (К.Ч.): – Є Ніколай Нєкрасов, а у нас – Нідворай Красов, він же – Андрій Денисенко. Це дуже чудовий гітарист, своїм теперішнім звучанням ми зобов’язані йому, як земля колгоспу.

Є у нас Володимир Бражніков-Сваровскі – чудовий басист, із величезним життєвим досвідом. Наприклад, він знає, як можна вкрасти трактора – треба тільки валянок надіти на вихлопну трубу, щоб не було чути, як він диринчить.

Грає з нами Олексій Винниченко, він же барон Кардан, барабанщик руками і ногами. Креативна персона, знаєте, я таких барабанщиків не знаю більше. Барабанщики – вони найчастіше люди «стрьомні», загадкові, а цей такий нормальний, я аж здивувався.

Андрій Денисенко (А.Д.): – Євгеніванович – наш «Веселий Біоритм». Велика, весела, добра, хороша людина, яка пише пісні за 7 хвилин: і тексти, і музику. Грає на укулєлє – стародавньому народному гавайському інструменті, маленькій гітарці з чотирма струнами. На Євгенівановича у Бобринці моляться. Бо він написав пісню про Бобринець.

Євгеніванович (Є.І.).: – Коля Чікєт – прекрасна благородна людина, головний танцюрист, навіть киянам подобається, як він танцює. Кажуть, у Києві ніхто так не танцює, як він. Коля ще у нас співає, грає на мандоліні, тільки він дуже ледачий і не хоче возити мандоліну з собою. А натомість возить казу. До речі, ми всі граємо на казу – це такий американський народний духовий інструмент – як вувузела, тільки менший.

– Як ви знайшли один одного і стали «Веселими Біоритмами»?

К.Ч.: – Я завжди хотів грати музику «дум». Десять років сидів у себе на кухні і думав, як же було би добре, щоб у нас була група, як ми потім будемо всюди виступати, якими ми будемо популярними. Думав-думав. Згодом до цього думання я долучив Вову – він тоді був ще просто Вова Скороход. Ми з ним полюбляли гуляти берегом нашої прекрасної річки, купатися. Одного разу ми купалися-купалися і зустріли Євгенівановича, який шукав усамітнення. Але він заспівав нам свої гарні пісні, і ми сказали: «Які ці пісні гарні!». Така наша романтична історія.

Потім тричі прорепетирували і виступили з геніальним концертом в «Українському клубі» в «Адміралі».

А.Д.: – А на концерті чомусь був я. Раніше ходив на ВІА «Роккі Ввєрх», а то – на «Веселі Біоритми». Цікаво було, що воно таке. Перші кілька хвилин не міг «в’їхати», а потім «в’їхав», мені сподобалося.

К.Ч.: – Почали збиратися на базі, де самотньо репетирував Олексій. Він запропонував: «А давайте разом!».

Назва ж виникла «з мого безмежного обрію мого безмежного світогляду» (© Компот). Взяв – і придумав. Точніше, придумав мій кум. Ми полюбляємо збиратися, реготати та щось придумувати.

– Знаю, що жанр «Веселих Біоритмів» не дуже звичний кіровоградському пересічному слухачеві...

Є.І.: – Чому це? Ми починали у простому жанрі «емо-реггі-турбо-шансон». Потім з’явилися пісні у жанрі «коблевський сьорф», у якому ніхто раніше ні в Кіровограді, ні в Новоукраїнці, ні в Бобринці не співав. «Сьорф» – є такий стиль у музиці, що придумали серфери, які грали швидку гітарну музику. Швидку – тому вони завжди якісь дуже збуджені.

Знаєте «ой, машина ти желєзна, куди милого повезла?». Такий собі шансончик, міський романс, але не «блатняк». Чому «турбо-шансон?». Він же модифікований. По-перше, ми співаємо про сучасні реалії, про менеджерів – манагерів, про депутатів, про Коблєво. Люди, це ж перлина Чорноморських курортів! Весь Кіровоград там відпочиває. Я от не один раз відпочивав у готелі «Редиссон Коблєво Біч», це п’ятизірковий готель, його всі знають – від заводу «Гідросила».

– Так, треба ще знайти людину, яка не була у Коблєво…

А.Д.: – Я не був. Але є філософський вислів: «Треба побачити краплину, щоб уявити море». Я бачу людей, які там були, і уявляю цей курорт.

Є.І.: – А інший німецький філософ казав, що тільки три речі завжди чарували і зворушували: зірки над нами, моральні принципи всередині нас і емо-реггі-турбо-шансон. З «реггі» теж усе зрозуміло, у нас є елементи ямайської народної музики, ми полюбляємо «музику коренів», що в перекладі.

А «емо»? Ну, так усі ж менеджери – емо. Головне – не колір нігтів, а емоції! Ви що, справді думаєте, що головна функція менеджера – продавати? Ні! Головне – писати звіти. За тиждень, місяць, квартал, річні ще дуже добре пишуться. Справжні менеджери, ще ж додому коли приходять, теж про роботу говорять, із друзями за пивом сперечаються, мовляв, як усе просто в теорії і складно в реаліях. Ночами плачуть: не тому, що податки не заплатили, а просто тому, що «життя таке», що кредити висять, хтось бонуси не заплатив, чи зарплата була в доларах, як долар підскочив – так і грошей нема.

– Як ви вважаєте, чого наш слухач потребує більше? Він хоче романтики «Я люблю тебя до слез» чи здорового стьобу?

Є.І: – Щирості він хоче. А ми співаємо лише про те, що самі пережили і знаємо: про кризу, купони, Кущівку, дві Балашівки. Ну скажіть, як ми можемо співати про кораблі? Де у Кіровограді кораблі? Або про Крішну? Ви його бачили у Кіровограді? Або є люди, які англійською співають. Ну навіщо? Вони думають, що наше місто перетвориться на Америку? А в Америці ж своя Балашівка є, правильно? Там що, «Деу-ланоси» сріблястого кольору в кредит беруть?

К.Ч.: – Я вважаю, головне, щоб пісня була написана «по-людськи». А не так, що відмінки в одному реченні не співпадають. Або слова якісь «она єздЯєт на джипє»... Чи от жінка співає «Орієнтация Сєвєр». А це ж написав Гейдар Джемаль. «... Я хочу, чтоб ти веріл, я хочу, чтоб ти помніл…». Нє, ну хороша жінка Лоліта, але Гейдар Джемаль писав зовсім про інше...

Стьоб людям ближчий. Річ у тім, що останні сто років у нас розвивався героїчний культ. Багато пісень прославляли саме героїв: війни, виробництва, соціалізму. Тому всім це набридло, і зараз ми потребуємо героя, але комічного. Подивіться на всілякі телешоу: там треба зібрати якомога більше фріків, ідіотів, а потім з них «угорати». Це стан сучасної масової культури.

– «ТІК» обрав саме ваш гурт, коли шукав партнерів для всеукраїнського турне. Як так вийшло, що з сорока колективів ви видалися найкращими?

К.Ч.: – Я не зрозумів, як «ТІК» зробив такий складний вибір на нашу користь: із Кіровограда подали заявку тільки ми. Виступили з ними, познайомилися, поспілкувалися з Вітєю Бронюком... Вони всі хороші дуже... І забули про це.

Є.І.: – А потім був день народження «ТІКа» у столичному клубі. Вони зателефонували нам і запросили. Приїхали ми... А там красиво! Як у раю. У нас навіть золота гримерка була, тільки від кондиціонера дистанціонку не дали, а так усе супер. До речі, ми були єдині з туру, кого вони запросили.

Поспівали ми, Притула все кричав: «Емочку давай!». А потім що? Вітін батько робить класний самогон, він його привіз і сало привіз, хороше, вінницьке, майже таке, як кіровоградське.

А.Д.: – Ми посиділи, поспілкувалися, обговорили проблеми сучасного мистецтва. І поїхали додому.

– Що треба, щоб написати пісню?

– Час і натхнення.

– До речі, про натхнення. Муза часто приходить у гості, чи її треба якось спеціально кликати?

– Часто, десь раз на тиждень. Для цього треба жити в гармонії з собою і Всесвітом, ловити позитивні вібрації. З ноосфери час від часу просто блискавки стріляють у вигляді текстів та пісень.

– Ви погоджуєтеся з висловом «Я художник – я так бачу»?

– Погоджуємось. Але совість теж треба мати.

– Чого більше всього хотілось би досягти у творчому житті?

– Головна творча мрія – по мільйону доларів, і достатньо. Щомісяця. Чесне піонерське, ми тоді дамо безкоштовний концерт і відремонтуємо пантеру (пам’ятник на вулиці Леніна у Кіровограді, розтрощений вандалами, – «Кіровоград.Comments.ua»). Взагалі, було би добре, щоб нам було на що жити і нічим, окрім музики, не займатись. Жити так, як нам подобається. Ні від кого не залежати...